Не бачачи сонця Розы, герань, гиацинты,
пионы, сирень, ирис -
на страшный их гроб из цинка --
розы, герань, нарцисс,[…]
розы и сноп гвоздик. Одразу в пам’яті почав шепотіти Бродський, як тільки-но я увійшла в невеличку затишну кімнату, що зветься галереєю «Art’L». Від картин війнуло незагоєними ранами і світлим сумом. Тут до 28 квітня знайшов притулок запорізький художник Ігор Маляренко. Не знаю, чи читав він Бродського, і навряд чи останній бачив його картини, але щось в їх творчості є схожого.
«Чорний» художник
У прес-релізі виставки написано, що «в живописних картинах Ігоря Олексійовича зображений СВІТЛИЙ, гармонійний світ […] натхненний любов’ю до природи і людини». А за радянські часи його називали «чорним» художником.
Що ж за два світи зустрілись сьогодні в «Art’L»?
Ігор Маляренко народився у середині 30-х років ХХ-го століття на Київщині. Невдовзі сім’я переїхала в місто Мелітополь, на берег Азовського моря, де маленький Ігор і відчув перший порив до пензля. Навчався малювати при Будинку піонерів, згодом з відзнакою закінчив Пензенське училище. Але не визнавали «Маляра» ні в Запоріжжі, ні в Україні. На виставки брали слабші картини, - мовляв, ну що з нього взяти. А ті, що дійсно були «натхненні любов’ю» і могли зібрати натовпи коло себе, збирали пилюку на горищах. Йому закидали використання темних кольорів, сумних пейзажів, тоді як Південно-українська школа, на території якої він творив, майоріла різнобарв’ям і щасливими сюжетами. Він же схилявся до російської, дещо стриманішої , «суворої».
 |
...Он спасся от самоубивства скверными папиросами. И начал бродить по селам, по шляхам, по желтым и длинным - знову тихенько почав шепотіти Бродський, коли власник галереї Антон Шеретов розповідав про долю художника. Він неодноразово зауважував, що за рік існування його галереї ця виставка – найталановитіша.
Де рибалки, де зустрічають
Від невдач, гиготіння трамваїв, від життя у пришвидшеному варіанті, втік Ігор Маляренко, втік у дитинство…
У село, на берег моря…Де послухати спів пташок може завадити тільки шум прибою. Де до схочу можна спостерігати за улюбленими з дитинства сюжетами – життя рибалок (у Ігоря Олексійовича, до речі, і єдина донька народилась в День рибалки).
Де прокидаються не від торохкотіння будильнику, а від відчайдушного співу півнів. Де цвітуть яблуні і абрикоси. Де хрумтять свіжо-випрані руками білосніжні простирадла. Одна з картин цього циклу - «Зустрічають» експонувалась на республіканській та всесоюзній виставках. А зараз, до речі, багато його робіт знаходяться у музеях Росії, України, Франції, Чехії, Фінляндії і, навіть, Японії. Але не знає Ігор Матвієнко про це.
Застигли фарби на його палітрі. Не змирився з несправедливістю. І тихо відійшов у небуття, покінчивши життя самогубством. «Я сонця не бачу» - часто повторював перед смертю.
Но переживи миг.
И переживи век.
Переживи крик.
Переживи смех.
Переживи всех.
– знову Бродський за своє.
Але ж збулось. Завдяки дочці Олені, - вона зберегла його багату спадщину, Ігоря Алексійовича бачать і починають розуміти.
Якщо зернина впаде в землю і не загине – зостанеться назавжди самотньою, смерть же її обов’язково принесе багато плодів.
|
